Анна Петрівна сиділа в лікарняному сквері на лавочці і плакала. Сьогодні їй виповнилося 70, але ні син ні дочка не приїхали, не привітали.
Правда сусідка по палаті, Євгенія Сергіївна, привітала і навіть подарувала їй невеличкий подарунок. Та ще санітарочка Марія яблуком в честь дня народження пригостила. Пансіонат був пристойний, але персонал в цілому був байдужим.
Звичайно, всі знали, що сюди старих привозили доживати свій вік діти, яким вони ставали тягарем. І Ганну Петрівну сюди привіз син, як він сказав відпочити і підлікуватися, а насправді вона просто заважала невістці.
Адже квартира була її, це потім син умовив на нього дарчу написати. Коли просив підписати папери, то обіцяв, що вона як жила вдома, так і буде жити. Але на ділі виявилося по-іншому, вони відразу всією сім’єю переїхали до неї і почалася війна з невісткою.
Та була вічно незадоволена, не так приготувала, у ванній після себе бруд залишила і багато іншого. Син спочатку заступався, а потім перестав, сам покрикувати почав. Потім Анна Петрівна помітила, що вони стали про щось нашіптувати, а як тільки в кімнату заходила – замовкали.
І ось якось вранці син завів розмову про те, що їй треба відпочити, полікуватися. Мати, дивлячись йому в очі, гірко запитала:
– У богадільню мене здаєш, синку ?.
Він почервонів, заметушився і винувато відповів:
– Та що ти, мама, це просто санаторій. Полежиш місяць, потім назад додому.
Привіз її, швидко підписав папери і квапливо поїхав, пообіцявши скоро повернутися. Один раз тільки і з’явився: привіз два яблука, два апельсина, запитав як справи і не дослухавши до кінця, кудись побіг.
Ось і живе вона тут уже другий рік.
Коли пройшов місяць і син за нею так і не приїхав, вона зателефонувала на домашній телефон. Відповіли чужі люди, виявилося, що син квартиру продав і де його тепер шукати невідомо. Анна Петрівна пару ночей поплакала, все одно ж знала, що додому її НЕ заберуть, що тепер сльози лити. Адже найприкріше, що це вона свого часу, образила дочку заради щастя сина.
Анна народилася в селі.Там ж і заміж вийшла, за однокласника свого Петра. Був великий будинок, господарство. Жили бідно, але і не голодували. А тут сусід з міста приїхав в гості до батьків і став Петру розповідати, як в місті добре живеться. І зарплата хороша і житло відразу дають.
Ну Петро і загорівся, давай так давай поїдемо. Ну і вмовив. Продали все і в місто. Щодо житла сусід не обдурив, квартиру дали відразу. Меблі купили і старенький запорожець. Ось на цьому запорожці і потрапив Петро в аварію.
У лікарні на другу добу чоловік помер. Після похорону Анна залишилася одна, з двома дітьми на руках. Щоб прогодувати та одягнути, доводилося в під’їздах підлогу мити вечорами. Думала діти виростуть допомагати будуть. Але не вийшло.
Син потрапив в нехорошу історію, їй довелося гроші позичати, щоб не посадили, потім року два борги віддавала. Потім донька Даша заміж вийшла, дитину народила. До року все нормально було, а потім часто син хворіти став. Їй довелося з роботи піти, щоб по лікарнях ходити. Лікарі довго не могли поставити діагноз.
Це потім вже якусь болячку у нього знайшли, яку тільки в одному інституті лікують. Але там така черга. Поки дочка по лікарнях їздила, від неї чоловік пішов, добре хоч квартиру залишив. І ось вона десь в лікарні познайомилася з вдівцем, у якого дочка з таким же діагнозом була.
Сподобалися вони один одному і стали разом жити. А через років п’ять він у неї захворів, потрібні були гроші на операцію. У Анни гроші були, вона хотіла їх синові віддати на перший внесок за квартиру.
Ну а коли дочка попросила, їй стало шкода на чужу людину витрачати, адже рідному сину гроші потрібніші. Ну і відмовила. Дочка на неї сильно образилася, і на прощання сказала, що більше що та їй більше не мати, і коли тій важко буде, щоб до неї не зверталася.
І ось уже двадцять років вони не спілкуються.
Чоловіка Дарія вилікувала і вони забравши своїх дітей поїхали жити кудись до моря. Звичайно якби можна було все назад повернути, Анна б по іншому зробила. Але минулого не повернеш.
Анна повільно встала з лави і потихеньку пішла в пансіонат. Раптом чує:
– Мама!
Серце закалатало. Вона повільно повернулася. Дочка. Дарія. У неї ноги підкосилися, мало не впала, але підбігли дочка підхопила її.
– Нарешті я тебе знайшла … Брат не хотів адреса давати. Але я йому судом пригрозила, що незаконно квартиру продав, так відразу розколовся.
З цими словами вони зайшли в будівлю і сіли на кушетку в холі.
– Ти пробач мені, мама, що так довго з тобою не спілкувалася. Спочатку ображалася, потім все відкладала, соромно було. А тиждень тому ти мені приснилася. Ніби ти по лісі ходиш і плачеш.
Встала я, а на душі так важко стало. Я чоловікові все розповіла, а він мені їдь і помирись. Я приїхала, а там чужі люди, нічого не знають.
Довго я адресу брата шукала, знайшла. І ось я тут. Збирайся, зі мною поїдеш. У нас знаєш який будинок? Великий, на березі моря. І чоловік мені сказав, якщо матері погано, вези її до нас.
Анна вдячно пригорнулася до дочки і заплакала. Але це вже були сльози радості.
